ЛІРИКА ТРУБАДУРІВ
1. Європейська лицарська лірика виникла у Провансі (південь Франції), на межі XI–XII століть. Прованські поети називалися трубадурами (від прованс. trobar — знаходити, вишукувати, імпровізувати).
Відомо близько 500 імен поетів-трубадурів, а кількість пісень, складених ними, наближається до 2,5 тисяч.
Провансальські поети займали різне суспільне положення: серед них були і королі, і знатні феодали, але у своїй більшості це звичайні рицарі, які наймалися на службу. Авторитет трубадура визначався не його соціальним походженням, а мірою таланту.
2. Виникла поезія трубадурів із народних провансальських хороводних пісень, що широко використовували любовну тематику.
Але трубадури хотіли бути віртуозами вірша. Пушкін відзначав: "Поезія прокинулась під небом Південної Франції — рима відізвалась у романській мові: ця нова прикраса вірша...мала важливий вплив на словесність новітніх народів. Трубадури грали римою, вишукували для неї різноманітні зміни віршів, вигадували ускладнені форми... "
3. У поезії трубадурів спостерігаються різні рівні складності. Так, на ранньому етапі був створений "темний стиль". Першими його представниками були трубадури-аристократи, які хотіли, щоб їхні твори розуміли тільки у вузькому колі придворної еліти. Пізніше утверджується "ясний стиль". Поети цієї манери зрозуміли, що справжня цінність твору — у його доступності для всіх, їхня творчість звернена до широкої аудиторії. Поезія трубадурів була перша в Європі лірика, створена народною мовою. Вона формувалася при аристократичних дворах Провансу, чинила неабиякий вплив на становлення усієї подальшої європейської поезії.
4. Трубадури багато подорожували верхи. До їх прийому готувалися заздалегідь, їхніх пісень чекали всюди: за бенкетним столом, на сезонному турнірі чи у військовому поході. Трубадури не тільки складали вірші, а й писали музику, співали.
Самому виконувати свої твори йому було необов'язково — для цього існували виконавці-жонглери, які часто були слугами трубадурів. Жонглер тоді вважався особою недоторканою, тож господар часто відсилав його до своїх ворогів, аби той зухвалими сирвентами сіяв ворожнечу між васалами супротивника. Іноді подібні місії для жонглерів закінчувалися трагічно: одного з них четвертували за те, що висміяв стару королеву Англії, інший був проданий королем Арагона Альфонсом Другим євреям, які, начебто, спатили його на Різдво. Один із найвідоміших жонглерів — Папіоль — слуга Бертрана де Борна, не боявся співати сирвенти трубадура перед людьми, яких рицар хотів посварити.
Жонглер відповідає німецькому «шпільман», англійському «менестрель» — з латинської — «прислужник».
5. Середньовічні поети створили не тільки надзвичайну культуру, а й своєрідну культуру кохання. Культ дами посідав центральне місце у творчості провансальських поетів, серед яких переважали лицарі та представники феодальної знаті. Співець визнавав себе васалом дами, якою зазвичай була заміжня жінка, дружина його сеньйора. Він оспівував її достоїнства, красу і благородство, прославляв її владарювання і страждав через недосяжність мети.
6. Центральною в ліриці трубадурів є тема кохання. Любов сприймається як найвище благо, а здатність кохати — як показник душевної досконалості та куртуазної доблесті. Справжнім коханням вважалась "тонка", "висока" любов, здатна розбудити в душі прекрасні, величні поривання. "Висока" любов була модною і престижною в рицарському колі. Вона протиставлялась любові "безглуздій", тобто грубо чуттєвій — любові "дурних багачів", старих, чванливих, скупих. Обов'язковим був культ страждання через любов. Часто кохання було платонічним.
Серед трубадурів-чоловіків також було відомо багато жінок-трубадурів.
Послідовниками трубадурів стали німецькі мінезингери (з німецької "співці кохання"). Відомими мінезингерами були Дітмар фон Айст, Вальтер фон дер Фогельвейде, Гартман фон Ауе та інші.
Мінезанг — німецька куртуазна лірика XII—XIII ст. Мінезингер — німецький куртуазний поет.
7. «Королевою» літературного процесу середньовіччя була поезія. Тому, що пергамент, на якому записувалися тексти, коштував тоді надзвичайно дорого, віршований же текст потребував менше пергаменту для запису, ніж прозовий, та й запам'ятати й відтворити усно його було легше. Найулюбленішими формами провансальських трубадурів були альба, кансона,сирвента, тенсона і пасторела. Для кожного вірша характерна чітка визначеність тематики, сувора відповідність строфічної побудови й система рим. Коротко охарактеризуємо кожну з форм.
8. Жанри лірики трубадурів
· Альба («пісня ранкової зорі») — змальовує любовне побачення рицаря з дамою серця, яку він будить своєю піснею на світанку. Кожна строфа твору закінчується словом «альба».
· Кансона — ліричний вірш-пісня, у якому оспівується чисте, духовне кохання, прославляються високі чесноти й краса коханої та любовні переживання рицаря.
· Сирвента (від прованс. sirventes, sirven — служити) — вірш-пісня на якусь політичну (зрідка лише суто ліричну) тему, найчастіше ж у чомусь полемічну. Часто містить нападки на ворогів поета.
· Тенсона — поетичне зображення суперечки-дискусії на різноманітні теми (морально-етичну, літературну тощо), де кожний з учасників виголошує по одній завершеній строфі.
· Пасторела — лірична пісня, яка зображує зустріч рицаря з простою дівчиною-пастушкою.
· Серенада - (фр. serenade, от итал. serenata, от sera — вечір) - лірична вітальна пісня. Виконувалась увечері або вночі під вікнами коханої у супроводі гітари або мандоліни.
9. Прованська поезія досягла високого розвитку, але цей розквіт був недовгим. На початку XIII ст., скориставшись закликом Папи Римського викорінити так звану «Альбігойську єресь» (релігійна течія на півдні Франції з центром у місті Альба, яка заперечувала багато догм католицької церкви), північнофранцузькі феодали напали на Прованс. У двадцятирічній війні Прованс зазнав поразки, майже повністю знищена була його чудова культура. Багато з трубадурів загинуло, інші втекли в Італію, Іспанію, розповсюджуючи там своє мистецтво.
Велике значення прованської лірики полягає в тому, що вона відкрила європейській поезії складний світ людських почуттів, ввела риму. Досвід трубадурів використали поети пізніших часів: Данте, Петрарка, Г. Гейне, А. Рембо, О. Блок.
