БАРОКО

Бароко (від італ. вигадливий, химерний; від порт. perolo baroko – перлина неправильної форми) — літературний і загальномистецький напрям, що зародився в Італії та Іспанії в середині XVI століття, поширився на інші європейські країни, де існував упродовж XVI–XVIII століть. Довго вважалось, що цей термін походить від португальського слова, що означає перлину неправильної форми, яка переливається різними кольорами райдуги. За іншою версією термін бароко походить від італійського – вигадливий, химерний. Існує і третій варіант – слово «бароко» означає фальш і обман. Термін «бароко» вперше був застосований для характеристики стилю архітектурних споруд. Але згодом його починають вживати для позначення інших мистецьких явищ. У XVIII столітті термін «бароко» застосовують до музики, у XIX столітті його вживають стосовно скульптури та живопису. Наприкінці XIX століття починають говорити про бароко в літературі. Термін бароко був введений у XVIII столітті, причому не представниками напрямку, а їхніми супротивниками – класицистами, які вбачали в бароко цілком негативне явище. Вважають, що першим термін «бароко» щодо літератури використав Фрідріх Ніцше.

Хронологічні межі періоду бароко не збігаються з календарними межами історичних епох і для різних країн Європи коливаються – інколи з досить значною різницею у часі. Вважається, що бароко як загальномистецький і, зокрема, літературний напрям зародився в Італії та Іспанії в середині У XVI століття, звідки упродовж XVI – XVIІІ століть поширився майже у всіх країнах Європи. Розквіт його у більшості європейських країн припадає на XVIІ століття Саме тому XVIІ ст. і прийнято називати епохою бароко.

Ідеологічною передумовою бароко стала контрреформація, а бароко, в свою чергу, стало її естетичним виразом. В 1540 році папа римський заснував орден єзуїтів, які стали основними і найбільш активними пропагандистами бароко в мистецтві. Впродовж XVI – XVIІІ століть єзуїтський орден поширюється по всіх країнах католицької Європи і разом з ним поширюється бароко. Але при цьому повного повернення до середньовіччя, як того прагнула католицька церква не відбулось. Як наслідок бароко стало своєрідним синтезом культур середньовіччя та античності, тому для митців бароко характерне примирення суперечностей: земного і небесного, духовного і світського, античності і християнства. Визначальними у філософії та мистецтві, почасти й у масовій свідомості, стають ідеї про те, що все земне — тлінне, тимчасове, тутешнє «життя — є сон», справжнє життя настає лише після фізичної смерті; реальний світ — долина страждань, які необхідно терпіти смиренно, очікуючи смерті та єднаючись душею з Богом. А звідси — барокові метафори: життя людини — троянда, що швидко в'яне і перетворюється на колюче й сухе стебло; людина — недогарок; звідси ж алегоричні персонажі — Смерть, Доля, Віра тощо; вірші, збірки під заголовками «Цвинтарні думки», «Похоронні пісні». Дотепність, парадоксальність, контрастність сполучення, алегоричність, містицизм, інтерес до трагічних суперечностей буття: життя і смерті, тлінного і вічного, взагалі – тяжіння до поєднання непоєднуваного (смішного з сумним, трагічного з комічним, високого з низьким і т. д.) на кшталт таких образів, як «радісний біль», «багатий жебрак», «німий промовець», «блаженна мука» - це ті риси твору, які в ньому найбільше цінували митці.

Тема творів бароко: відображення життя в його контрастній різноманітності, ілюзорність та скороминучість людського життя, життя як сну, життя як театру або лабіринту, трагічна невлаштованість світу, фатальна підпорядкованість людської долі божественному призначенню, гріховність людської природи. А ідею диктувало життя - прославлення монархічного або релігійного правопорядку та боротьби за національну єдність в різних країнах Європи.

Поширеними мотивами поезії стають різноманітні природні катаклізми (бурі, повені, землетруси) та соціальні потрясіння (війни, повстання, народні заворушення), трагічні суперечності в душі людини як відображення суперечностей між небесним та земним, пристрастю та моральним обов’язком, мотиви відчаю, зневіри та приреченості. Як наслідок у творах бароко домінує похмурий, песимістичний пафос, у барвах якої герої цих творів сприймають один одного і світ, що їх оточує.

Важливого значення набуває зовнішній вигляд твору, тексти віршів набувають форми хреста, чари, ковадла, колони, ромба, стають популярними акровірші. Поети бароко часто бавляться нанизуванням вигадливих метафор, порівнянь, антитез. Наприклад, «любов зв'язує золото з крицею, пряжу - із шовком, спонукає кропиву тягтись до шляхетної троянди, до перлин кладе сміття, до вугілля кладе крейду і часто прищеплює дикому дереву солодкий плід».

Найбільш поширеними жанрами бароко є пасторальна поезія та драма, пасторальний роман, філософська лірика, сатирична бурлескна поезія, комічний роман, трагікомедія, філософська драма.