РОМАНТИЗМ

Романтизм – не просто перший за часом виникнення й один із найважливіших художніх напрямків і стилів XIX століття. Цим терміном можна визначити цілу культуру, загальне світовідчування історичної епохи, що почалася після Великої французької революції. У цьому сенсі романтизм проявляє себе не тільки в літературі й взагалі в мистецтві, але й у всіх сферах суспільної свідомості: науці, філософії, релігії, політиці, навіть у побуті. Як майже будь-яке значне культурне явище, романтизм не являє собою чогось абсолютно цільного з постійним набором специфічних рис - він дуже різноманітний у своїх національних, жанрових, хронологічних різновидах. У марксистському літературознавстві існувала бінарна типологія: романтизм ділили на революційний і реакційний, прогресивний і консервативний, активний і пасивний. Такий підхід небезпідставний, однак він надто спрощує явище й надає йому ненаукову оцінну характеристику, тому його варто визнати вкрай умовним і застарілим.

Хронологічні рамки романтизму характеризуються відносною одночасністю початку (1790-і роки) і невизначеністю завершення (1820–1830-і – в Англії й Німеччині, 1870–1880-і – у Франції).

Соціально-політичні передумови романтизму лежать у революційних потрясіннях кінця XVIII століття: Війна за незалежність в Америці 1775–1783 р. й, головне, Велика французька революція 1789–1794 р. Її емоційне переживання, а потім осмислення її досвіду, її наслідків зіграли вирішальну роль у виникненні й розвитку романтичного світогляду. На короткий час революція створила ілюзію загального звільнення від багатовікового рабства,  полону зовнішніх обставин, людина відчула себе всесильною. Майже всі ранні романтики замолоду були апологетами революції, однак незабаром наступило протверезіння. По-перше, багатьох відвернув від революції якобінський терор. По-друге, свободи, принесені революцією, як виявилося, відносилися зовсім не до сфери духу, а скоріше до повсякденного буття: вони зовсім не заважали суспільству ставати міщанським, філістерським. У цій ситуації для багатьох романтиків різних поколінь роль ідейного заступника революції зіграла особистість Наполеона, що домігся своїми військовими перемогами слави романтичного генія в політиці.

Естетичні джерела романтизму – це насамперед сентименталізм, що створив апологію індивідуального почуття, і різні варіанти передромантизму: пейзажна медитативна поезія, готичний роман і наслідування середньовічних поетичних пам'ятників.

Слід сказати окремо про філософські передумови. Почасти це вже Руссо з його природною людиною, культом природи й критикою цивілізації. Прямим попередником романтиків у цій сфері став Й.Г.Фіхте, що створив у своєму "Науковченні" (1794) концепцію абсолютного "я", чиє буття єдино безперечне, а увесь інший світ ("не-я") є продуктом його діяльності - мислення. Ф.В.Шеллінг створив свою систему діалектики природи вже на підставі романтичних ідей.

Один з основних ознак романтизму – культ особистості, тобто героя, що не просто усвідомив своя самоцінність, як у сентименталістів, а активного суб'єкта, що визначає й формує навколишню дійсність. Проблема особистості – центральна для романтиків.

Світобачення особистості характеризується романтичним двосвіттям – відчуттям глибокого розриву між досконалістю ідеалу, бачення якого принципово суб'єктивне, і низькою прозаїчною дійсністю, що нівелює індивідуальність, що зводить поняття про щастя до обивательського комфорту. Буржуазність, або філістерство, - явище дуже агресивне, що претендує на всеохопність, тому романтики різними способами намагаються йому протидіяти. Іноді це проявляється у формі прямого бунту, суспільної боротьби (як, скажімо, у Байрона). Але частіше романтичний заколот проти щоденності означає просто її ігнорування, відхід від її в древні часи (Середньовіччя), що розуміють як золотий вік, або в екзотичні країни Сходу чи Півдня, населення яких ще не отруєно духом буржуазності, або в містичну релігійність, або у всепоглинаючу любов. Найбільш універсальним засобом порятунку від протиріч буття, втіленням ідеалу стає мистецтво, що займає одне з найважливіших місць у романтичній ідеології.

Естетика романтизму підкреслено протипоставлена класицистичній. Всі норми поетики класицизму: уявлення про споконвічний універсальний ідеал краси, принцип ієрархії жанрів і стилів, незмішання трагічного і комічного, закон трьох єдностей у драматургії - здавалися романтикам украй умовними, штучними. Романтики вимагають мистецтва природного, вільного в тій мірі, у якій вільна природа й саме життя. Для цього художник повинен опиратися не на знання й розум, як класицист, а на примхливу фантазію, творчу уяву. У романтичних творах виразність звичайно домінує над зображуваним, експресія й гротеск відносяться до числа найпоширеніших прийомів.

Все це не означає, що раціональний початок було зовсім чужим романтикам. Навіть ранні ентузіасти були здатні до тверезої критичної оцінки своїх пристрастей і цілком усвідомлювали, що їхнього уявлення про ідеал, про творчий потенціал особистості, про безмежну волю у всіх важливих для них сферах життя не витримають зіткнення з реальною дійсністю. Це протиріччя вони намагалися пом'якшити за допомогою романтичної іронії, якої удостоювалася не тільки прозаїчна щоденність, але й самі їхні протагоністи, що прагнуть до свідомо недосяжного ідеалу. В окремих випадках усвідомлення невідбутності конфлікту привело до розчарування й песимізму ("хвороба століття").